ОСТАННІЙ ДЕНЬ
Прокинувся рано. Довбаний надувний матрац знову спустив і мені щось вперлось між лопаток. В палатці ще не жарко, але скоро все поміняється. Ця трійця тихо спить. В кількох метрах чується постійний шум і жіночі голоси. Акуратно вилажу з цього переносного дому, здається навіть нікого не розбудив.
Сонце тільки встало. Приємний ранковий вітерець наганяє хвилі на пляж. Накидаю на себе сорочку і всідаюсь на пірсі підставляючи лице ранковим променям. Жіночі голоси таки привернули мою увагу і з поворотом голови в мене піднімаються брови: в 10 метрах від палатки стоїть шест, на ньому в заковиристій позі повисла дівчина в купальнику позуючи для фото. Рядом лежить ще з десяток дівчат, які хіхікаючи обмінюються коментарями з фотографом. У гімнасток ранкова фотосесія. Або стриптизерок…
Після кави і десь години насолоди приємною ранковою прохолодою повертаюсь в палатку. Юля з Наташою сплять в обнімку. Віка розкинувши руки лежить уже і на моєму місці. Акуратно втискуюсь між ними, недовге бурчання і всі сплять.
Матрац спускає дальше. Після того, як Юля з Наташою вилізли з палатки, ми з Вікою уже лежимо на землі, тому без варіантів вибираємся на прогріте ранкове повітря.
Вода, як завжди, холодна тільки спочатку, а після ниряння стає приємною і свіжою. Глиняний пісок, мало людей і чисте небо піднімають настрій. Повертаємось, переодіваємось і я починаю розбирати наше недовге житло. Ніхто особливо не спішив і вийшли ми якраз на початок обіднього пекла. Довгий підйом до дороги заставляє заливатись потом вже через 5 хвилин. Я вже і забув який цей рюкзак важкий, і облегшити його можна тільки діставши недопиту бутилку текіли, яку я принципово взявся забрати додому.
На маршрутці добрались до міста. Водій-аутист провтикав просьбу висадити нас на міському пляжі і привіз в центр. Мудак. Йдем по затасканій всіма туристами дорозі через пів міста і парк на Ланжерон. Підгорені плечі під ручками рюкзака відзиваються вогнем і втомою. Добрались до подоби кафе на пляжі. Після скудних харчів-сухомятки на сніданок усім хочеться чогось гарячого. Йдем з Вікою в бургерну. Готують так собі, але тим не менше, гарячий обід розслабляє. Дівчата знову переоділись в купальники і пішли плавати. Не маю жодного бажання знову пропитуватись сіллю, лишаюсь з речами читати книжку.
Уламують розпити текілу. В обід, на жарі, з горою речей і дорогою попереду… Я її відстояв. А в принципі не бачу сенсу пити дньом…
Час знімати купальники. На цьому етапі уже ніхто не шукає туалетів, пляжних переодівалок, дівчата просто обмотуються рушниками або одягом. Віка зав’язала на поясі сорочку, зняла низ купальника. Звертаю увагу на пікантність моменту, вона відволікається і, надягаючи трусики, засвічує все те, що так пробувала приховати. Наш секундний ступор моментально замінюється в сміх, який переростає в справжній регіт, коли ми ловим погляд мужика за сусіднім столиком. Косився він ще з годину, правда так і не насмілився підійти.
Дорога назад здалась куди ближчою, чим я чекав. Знайшли маршрутку, яка їде від парку за місто. Довгі тупняки по дорозі, які мене страшно бісили, закінчились тим, що я з закоченими очима пішов на зупинку сам, де зустрів компанію сидячи на рюкзаку і попиваючи нонстоп.
Втиснутись у вечірню маршрутку 4 людям з рюкзаками… Ну-ну, перша мінус. З трудом утрамбувались в другу. Підпираю дверки на останній сходинці. Через кілька зупинок місця стало більше, рюкзаки були зняті і поїздка стала більш-менш.
Поїздка… Емоційні одеситки і глухуватий водій шумне поєднання… Він не зупинявся, вони говорили все, що про нього думають, салон тоже не мовчав. Нам це дало розрядку і підняло настрій. Впринципі, як і мої стони через черговий тріснутий мозоль (ну відвик я від піших переходів).
Вийшли на відкрите освітлене місце. Стопить спочатку Юля, як найбільш життєрадісна, потім мінялась з іншими. Деякі водії легкових зупинялись, але коли бачили компанію, яка розляглась в траві, швидко давали газу. Розговорились з молодою парою стоперів, які також на Київ. Хлопець вгостив смачними цукерками і вони пішли далі. Оскільки більше 2 людей водії не беруть, а монетка сказала, що Наташа з Юльою їдуть перші, ми з Вікою спускаємся від траси в трав’яні зарослі, де я розстелив сорочку і ми сиділи, слухаючи цвіркунів. Я пробував зловити кількох (хто ловив, пам’ятає, як вони лоскочать долоню зсередини), але нічого. Нас ніхто так і не підібрав, але знайшовся хлопець, який довіз нас до заправки за об’їзною (пиляти то було 5 км) і ми розсілись за нею. Уже стандартно, відходимо з Вікою подальше, що не з’явились хоч якісь шанси на транспорт. Мило поговорили, сидячи на основі бігборду.
Десь через годину з стоянки фур на заправці принесло п’яного мужика з непонятними потребами не то опіки, не то близькості, який почав наярювати, що ніхто нікого не підбере, а тим більше компанію з двох дівчат… Терся він там з пів години, поки не поняв, що його мляві натяки ігнорять і пішов дальше бухати.
Хоча в його словах таки була 1 толкова порада: говорити з водіями, які зупиняються на заправці. Звідси і моя порада, тим хто дочитав до цього моменту: якщо не виходить застопити машину- йдете на найближчу заправку і падаєте на вухо всім, хто там зупиняється, шансів куди більше. Провірено)
Йду на заправку (вона була метрів за 200 від нашого лежбища, за стоянкою фур). Поговорив з кількома водіями, побачив що впринципі реально, майже домовився з тягачем побитої ралійної машини, але 0. Повернувся назад, перекинувся кількома словами з дівчатами і йду назад. Не доходячи, дзінок від Віки: «Тут якісь стрьомні мужики пристають, прийди…».
Ок. Біля нашої стояки стоїть тягач без прицепа і троє підвипивших, голих до пояса мужиків розсипаються в емоціях перед дівчатами, яким від цього явно не комфортно. Підхожу, вітаюсь зі всіма за руку. Останній (найстарший, років 50+) при цьому підняв на мене нахмурений погляд з фразою: «Давай на руках попробуєм!» і тягне мене до заднього колеса тягача. Моє недоумєніє трохи розвіюється, коли до мене доходить, що він має на увазі армреслінг. Не займався чимось таким років 5, але ж не давати задню… На своє велике здивування, досить легко укладую його. Нахмурився, покосився на мене: «Давай ще раз».
*вирвано з контексту: «дядьку, куда ви мене тягнете на то колесо, зараз буду з ним одного кольору…»*
Другий раз важче, набагато довше, але результат той же. Дідок почав розказувати про свою молодість і тп, без видєлувань киваю. 5 хв розмов, як наслідок Віка сидить в фурі і по рації пробує вийти з кимось на зв'язок. Посміхається, але явно не в своїй тарілці. Юля з Наташою вже зовсім без сил, тому спершись одна на одну і притулившись до огорожі дрімають, тупо ігнорячи маразм, який відбувається навколо. А між тим пішли пропозиції вина, хороших посиденьок, можливості віддати в наше розпорядження одну з машин, щоб ми могли там заночувати і зранку з ними виїхати. Акуратно спускаєм це все на тормозах. Мужики грузяться в свій тягач і їдуть розвертатись, при цьому роблячи, різким заворотом, спробу задавити сусіднього стопера, який весь цей час стояв в метрах 50 від нас з ліхтариком на голові. Хлопець, до речі, лишився цілим тільки тому, що вчасно відскочив. Шок.
Цей грьобаний жигуль заведеться? Всередині ночі Віка таки зловила «транспорт». Воно гуділо, було на 4 колесах і рухалось без коней, так що таки можна сказати машину. А от те, що вона старша за мого батька, я вже 50м її пхаю і 3 спроби завестись прийшли мило, заставляють просто побажати Юлі з Наташою хорошої дороги і перехрестити на прощання….
Моя темноволоса подруга втомилась і випхала мене стопити. Жест відчаю. Через пів години пригорає і ми йдем на заправку. Водій фури не проти взяти нас з собою. Як потім виявилось він молдаванин, не дуже добре говорить українською і походу постфактом врубався, що я від нього хотів. Тим не меньше, ми сидимо в милій, повній м’ягких іграшок і охайній кабіні, з приємним і дуже любязним водієм, який обіцяє висадити в Умані, але довезе до самого Києва. Але про це ми взнаємо вже завтра, а поки просто щасливі, що чекання закінчилось, подорож продовжується, а за горизонтом будуть нові пригоди і враження…